Таємниці ялиці: декоративні достоїнства різних видів та форм культури

Близько 50 видів ялиці розселилися майже по всіх континентах світу. Їх можна зустріти високо в горах, аж до верхньої межі лісів, помірного та субтропічного поясів земної кулі, а також у тропіках.

Лише два види ялиць – сибірська (A. sibirica Ledeb.) і бальзамічна (A. balsamea Mill.) вибрали низовинні рівнини в діаметрально протилежних частинах планети. Карпатські гори прикрашає розкішна ялиця біла (європейська), або гребінчаста (A. alba Mill.). Спочатку вона мешкала в Південному Сибіру або Центральній Азії, а близько 60 млн років тому "почала подорож" у напрямку Кавказу і Малої Азії, далі в Грецію, на Балкани, потім в Альпи, звідти на Середньонімецьку височину і нарешті досягла Карпат. Подальшому її просуванню на схід перешкодили кліматичні умови – сухість повітря та суворіші зими.

По мірі розселення ялиця біла залишала на заселених територіях своїх "намісників" – нові види:  в Гімалаях – ялицю західно-гімалайську, на Кавказі – ялицю Нордмана, ще два нові види в Греції. Щоправда, це лише гіпотеза, проте всі ці ялиці генетично близькі до ялиці білої. 

Живе рослина 300-400 років, окремі екземпляри – 700 років. Посіяне восени насіння дружно сходить навесні.

Юна яличка має міліметрової товщини стволик (висота 3-5 см) з декількома (4-7) хвоїнками, що горизонтально розходяться в різні боки (сім'ядолями). Впродовж 2-3 років сіянець стрімко поглиблює центральний корінь (до трьох років він досягає 20 см глибини), пізніше з'являється перший пагін, і ялиця повільно (по 3 см на рік перші 5 років, до 10 см на рік – до 10 років) розвивається, а потім прискорює темп росту.

У цьому процесі важливу роль грають ґрунтові умови. Для гарного росту рослинам необхідні глибокі, пухкі, вологі, суглинні або супіщані ґрунти. 

• Пересаджувати ялиці можна восени та навесні з грудкою землі практично в будь-якому віці.
• Рослини чудово переносять стрижку, з них цілком можна сформувати декоративну ароматну вічнозелену огорожу, не кажучи вже про те, що ялицею, що окремо росте, в саду можна милуватися нескінченно.  

Овіяна легендами, оспівана в піснях, заколисана глухою луною трембіт, ялиця з благородною гідністю розгойдує гілками лише в західних українських лісах. На решті території нашої країни її любовно висаджують дбайливі руки людини. 

У культурі вирощують чудові садові форми ялиці білої: конусоподібну (A. a. f. stricta (Carr.) Betssn.) – з дуже щільною, густою кроною; пірамідальну (А. a. f. pyramidalis (Carr.) Voss.); плакучу (А. a. f. pendula Ascaers. et Graebn.) – з пониклими гілками, які часто суцільно закривають стовбур. 

В Україні інтродуковано близько десятка видів, привезених здалеку, і сьогодні ці імпозантні рослини можна зустріти у будь-якому великому ландшафтному парку (Центральний Нікітський ботанічний сад, Тростянецький парк у Чернігівській обл., Краснокутський парк у Харківській обл. та ін.).

Дві північноамериканські гості – ялиця однобарвна (A. concolor (Gord.) Engelm.) і ялиця Лоуа (A. lowiana Murr.) – завдяки своїм природним даним – холодостійкості та посухостійкості, чудово почуваються в наших краях. Перша декоративна своєю зеленувато-сірою або сріблясто cизою довгою (до 7,5 см) хвоєю, розташованою на пагонах у вигляді гребінців. Доросла рослина помітно виділяється серед одноплемінників "статурою" крони, що майже геометрично точно повторює піраміду, і в природних умовах досягає 60 метрової висоти. 

Досить низька схожість (5-33%) ускладнює поширення цього виду в культурі, оскільки живцями ялиці практично не розмножуються.

Дуже декоративні форми ялиці однобарвної: пірамідальна (A. с. f. fastigiata hort.) – утворює красиву колоноподібну крону (хвоя сизуватого  відтінку, як у основного виду); з фіолетовою хвоєю (A. c. f. violacea Beissn.); плакуча (А. с. f. pendula Simon Louis.) – з сильно пониклими, притиснутими до стовбура гілками, завдяки чому дерево нагадує колону; куляста карликова (А. с. f. globosa Niemetz.) – діаметр крони у цієї міні-ялиці всього 70 см.

Сестра-близнючка ялиці однобарвної – ялиця Лоуа (A. lowiana Murr.) за декоративністю навіть перевершує свою ефектну родичку. Її хвоя приблизно на 1/3 коротше, але кожна хвоїнка спрямована вертикально вгору, компактно притискаючись до сусідніх. Дерево виглядає незвичайно стильно і представляє зразок досконалості, росте дещо швидше за свою співвітчизницю.

Найбільш поширена ялиця Північної Америки – ялиця бальзамічна (A. balsamea Mill.). У горах, на висоті 1500-2500 м над рівнем моря, виростає її карликова форма (А. b. f. hudsonica Sargent et Engelm.), утворюючи низькі зарості, але зазвичай бальзамічна ялиця мешкає біля водойм і навіть на болотах. Дерево значно поступається висотою попереднім видам (висота 15-20 м., рідко – 27 м).

Невелика (довжина 1,5-2,5 см) ароматна хвоя темно-зеленого кольору з блискучою поверхнею зверху і значно світліша (завдяки двом білуватим поздовжнім смужкам) знизу виділяє ялицю бальзамічну з маси зеленолистих порід навіть влітку.

Різноманітні і чарівні її декоративні форми: кущова (А. b. f. powstralia hor.) – сланкий кущ (висота до 60 см) з густою кроною від численних коротких гілок; колоноподібна (A. b. f. columnaris Frahm.) – з спрямованими вгору, короткими гілками та 5-міліметровою хвоєю;  пірамідальна (А. b. f. coerulea Carr.) – з короткими гілками та темно-блакитною хвоєю зверху та сріблясто-білою знизу; блакитна (А. b. f. glauca Beissn.) – з хвоєю блакитнуватого відтінку; жовтолиста (A. b. f. lutescens Schwerin.) – із солом'яно-жовтою хвоєю;  жовтопістрява (А. b. f. variegata hort.); ряболиста (A. b. f. argentea hort.) – кінчики хвої забарвлені в білий колір. 

Пиляння (цвітіння і плодоношення ялиць) відбувається, як правило, раз на 2-4 роки і більше.

У квітні крона вбирається різностатевими симпатичними колосками (стробіль), причому розташування їх на ялиці строго фіксоване: вгорі поблизу верхівок гілок, красуються "леді", а у пазухах хвоїнок, розміщуються "джентльмени". Вітер надає рослині неоціненну послугу, піднімаючи вгору міріади пилкових клітин. Чоловічі колоски поступово засихають, але ще довго знаходяться на дереві. Жіночі невеликі шишечки з кожним днем збільшуються. стирчать вертикально вгору, тільки деякі з них схиляються убік – невеликі гілки не витримують величезної маси.

Переповнивши внутрішній об'єм шишки, смола просочується назовні, стікаючи по поверхні. За ніч вона застигає і каламутніє, перші промені сонця роблять її прозорою, переливаючись в крапельках.

Високоякісний природний герметик не допустить вологу до насіння, гарантуючи його нормальний розвиток.

Особливо вражає це видовище у ялиці білої. Величезні шишки (довжина 20 см, діаметр близько 4-5 см) на деяких ялицях розташовані так густо, що від верхівок дерев виходить яскраве різнокольорове сяйво. 

Шишки ялиці Лоуа не схожі на інших представників цього роду. При тому ж діаметрі (близько 4 см), вони вдвічі коротші, густого темно-фіолетового відтінку, і формою нагадують інкрустовані барильця, прикрашені смоляними бусинками з фривольною ямочкою на верхівці. 

Ялиця однокольорова демонструє зелені (до повного дозрівання) шишки приблизно такого ж розміру, але трохи меншого діаметру і з невеликим кінчиком, що стирчить вгору, на маківці. Складається враження, що вона скопіювала у подруги прикраси, але поспіхом не встигла доробити. 

Темно-коричневі, невеликі (довжина 5-10 см, товщина - 2-2,5 см) шишки ялиці бальзамічної віддалено нагадують ялинові, проте вертикальний напрямок однозначно підкреслює приналежність до роду ялиць.

Чи замислювалися ви, чому соснові, ялинові та інші шишки соснової родини побачити в домашніх флористичних композиціях можна, а шишки ялиці – велика рідкість? Секрет простий – в перший же рік восени вони розпадаються прямо на деревах, а вісі, що самотньо стирчать, будуть залишатися на гілках ще кілька років. Зберегти на згадку таку "іграшку" – складна задача. 

Олена Авотіна 

© Журнал "Огородник" 

ФОТО: pixabay.com