ogorodnik.com
Ваш помощник каждый день
Подпишитесь

Зустрічаймо весну, зустрічаймо красну

Зустрічаймо весну, зустрічаймо красну

9 березня. За церковним календарем — це віднайдення («обретіння») Чесної Голови святого Іоанна (Івана) Хрестителя (Предтечі). В народі воно здебільшого йменується як Обертіння. У давнину наші пращури, дайбожичі, очевидно, мали спеціальне свято, пов’язане з поверненням (обертанням) до рідних країв перелітних птахів. Це підтверджує той факт, що основні дійства, які влаштовували селяни на Обертіння, стосувалися птахів, котрі першими поверталися з вирію.

Першими, як водиться, прилітають у рідні краї жайворонки. Цих благовісників особливо шанували в Україні. Вони з’являються тоді, як з полів іще не зійшов сніг, тобто на Обертіння. Про це мовиться в одній із веснянок, записаних свого часу П. Чубинським:

Чом ти, жавороньку,

Рано з вирія вилітав?

Іще по гороньках сніженьки лежали,

Ой ще по долинах криженьки стояли.

– Ой коли пора прийшла,

Неволенька вийшла.

Ой я тії криженьки

Крильцями розжену,

Ой я тії сніженьки

Ніжками потопчу…

Люди спостерігали: якщо жайворонки високо в небі, то «вони до Бога летять молотися», а коли низько, додолу — отже, буде рік неврожайний.

Згодом з’являються й граки, влаштовуючи несамовиті бійки за місця гніздування. Про це мовить і дитяча загадка: «Дорога розлога, а на дубі ярмарок». Хоч ця птаха і не заслужила особливої поваги, але вважається, що граки є «найнадійнішими сповісниками весни». Одна з примовок каже: «Граки на дереві з весною розмовляють».

До перших весняних благовісників належать також журавлі та лелеки. Побачивши веселиків у небі, селяни рахували їх: скільки було птахів, «стільки злотих мав би коштувати корець (мірка сипких) жита».

Одначе найбільшим пошанівком користувалися лелеки. Ці птахи віддавна вважалися боголюбними, бо оселялися поруч з людськими житлами. Побутує повір’я: якщо лелека звив гніздо на клуні чи хаті — «він має принести господарям щастя, оскільки гніздиться лише біля добрих людей». Лелечина присутність начебто оберігає родину від лиха, а «хто зруйнує кубло боцюна, у того хата згорить». На Поділлі існував звичай: побачивши вперше чорногуза, простягували йому шмат хліба й промовляли:

– Бусле, бусле, на тобі гальвоту, дай мені жита копу!

З Обертінням, отже, пов’язували повернення з вирію пернатих. В одному з давніх рукописів говориться, що «на Обертіння святий Іван чудом своєї голови повертає їх, птахів, назад додому». Відтак, щоб не накликати звороту, жінки остерігалися в цей день прати білизну, бо «на Обертіння птиця повертається до гнізда, діти до хліба, а чоловік — до жінки та роботи».

14 березня — день преподобної мучениці Євдокії. Не всім, очевидно, відомо, що за старим стилем (а він відстає на 14 днів від нового) — це першопочаток весняного місяця. Наші пращури пов’язували з ним новолітування, оскільки з 21 березня починається весняне рівнодення. Відтак аж до XV століття на Явдохи відзначали Новий рік.

Селяни в цей день ретельно стежили за повадками тварин. Вважалося, що в підобідню, коли пригріє сонце, має обов’язково прокинутися степовий байбак, вилізти з нірки й тричі просвистіти, а потім лягти на другий бік аж до Благовіщення. Натомість ховрашок лишень перевернеться в кубельці. Отож, люди виходили в поле, особливо в степовій Україні, щоб почути той посвист.

Наступною ознакою приходу весни вважалися пісенні трелі вівсянки. Якщо хтось почув її голос, то намагався сповістити сусідів, що чув поклик: «Діду, діду, сій ячмінь!». З цього часу вже готували яре збіжжя для ранньої сівби. Але найкращим благовісником все-таки були ластівки, що приносили на своїх прудких крилах весняне тепло. Цих пташок вельми шанували, вважаючи божими  охоронцями осель. За ними вгадували і погоду: якщо «стеляться» ластівки по землі — скоро затепліє, і, отже, можна буде сіяти овес, «бояться» землі, себто літають високо, — ще холод утримається. При цьому мала значення кількість птахів, бо ж «одна ластівка ще весни не робить».

В арсеналі народної мудрості з празником Явдохи пов’язано безліч завбачень. Городники вважали: якщо «під Явдоху» висіяти розсаду капусти, то вона не боятиметься морозів. Те ж саме стосувалося й рільників, бо «Явдоха виходить з плугом». То яку ж погоду віщує вона?

Як вода капає зі стріх, то ще довго буде холодно.

На Явдохи звідкіля дме вітер — звідти віятиме ціле літо.

Гарний день на Явдохи — на врожай огірків, опеньків, льону та конопель.

Повний місяць із дощем — бути мокрому літові.

Якщо день сонячний — вродить пшениця, а похмурий — просо і гречка.

Якщо біля порога калюжі води, то пасічники купатимуться в меду.

Дівчата в цей день до сходу сонця заклинали своїх суперниць такою молитвою: «Щоб на дорозі не стояли та мене — хрещеную, народженою рабу Божу (ім’я) добрим словом поминали».

18 березня — день святого Конона — покровителя свійських тварин. За те, що святий Конон завжди справно доглядає і шанує тварин, його й уподобав Ілля-Громовик, котрий, їдучи колісницею, брав за погонича лише Конона — «бо він опікун усіх коней і конюхів». Батьки під час грому, щоб діти не лякалися, казали:

– То святий Ілля через небесний місток калачі везе, а кіньми тими править сам Конон!

Селяни збиралися в цей день у шинок, пили горілку — «щоб коні були здоровими та робочими й не брикались». Але остерігалися перебрати міру — «бо хто буде п’яний, того мерини поносять під час жнив».

У цей день господині передивлялися городнє насіння. «На Кононовій днині, – казали, – город сниться господині».

22 березня — свято Сорока Святих Великомучеників. Про походження цього свята в народі є чимало трактувань. Очевидно, в давнину це була окрема обрядова дія, пов’язана з весняним рівноденням, яке відзначається напередодні і суголосне з сонячною активністю. Ми ж знаємо, що дажбожичі особливо схилялися перед сонцем — головним своїм богом. Під цю пору весна вже мусила остаточно перемогти зимобора, хоч у природі нерідко бували й винятки, оскільки «у весни жіночий характер: зранку засміється, а надвечір заплаче». Тому з цього приводу казали: «Сорок Святих ще принесуть сорок морозів».

Але люди вже жили весною, з вирію поспішали птахи, яких з нетерпінням чекали селяни, бо «вони на крилах тепло приносять». Тому у цей день віддавна в Україні побутувало поетичне Свято зустрічі пернатих або весни.

Напередодні або рано вранці матері готували «жайворонків» та «голубків» — смаковиті, розчинені з медом кренделі у вигляді пташок — і віддавали дітям. У різних регіонах цей обряд влаштовували по-різному: в одних випадках печиво виносили в сад і підвішували до гілок дерев, у інших — дарували сусідам, «аби краще велися гуси й висиджувались яйця», а ще йшли селом, тримаючи високо над головою «пташок», вилазили на ворота або клуню й декламували:

Вилети, гулю, горою,

Винеси літо із собою.

Вилетіла гуля горою –

Винесла літо з собою.

У давні часи робили солом’яну ляльку — прообраз зими, — виносили за село і спалювали її як ознаку того, що зиму остаточно вигнано, а весну закликано в гості. Такі дійства, залежно від кліматичних умов того чи іншого краю, влаштовували на Явдохи, Теплого Олекси чи Благовіщення.

На Київщині був такий звичай: у цей день юнки варили сорок вареників із сиром і частували хлопців. Це для того, «щоб мороз любистку не побив» — найшанованіше дівчатами зілля, яке широко використовували в багатьох обрядах. Школярі приносили своєму вчителеві сорок бубликів — «за мудру науку».

Хоч і вважалося, що на Сорок Святих вже має бути тепло, але люди довіряли насамперед народним прикметам:

Якщо в цей день тепло, то стільки днів поспіль утримається гожа днина, а холодно — бути ще сорока морозам.

Коли хмарно і мороз, то скоро буде тепло і можна сіяти.

Раптово тане сніг — до активної повені й буйних трав.

На Сорок Святих ясна погода, то на гречку урода.

30 березня — день святого Олексія — «чоловіка Божого». Цей день вважався межею, коли тепло мало остаточно перебороти холод. Найчастіше в народі цей празник називали Теплим Олексою. В давніші часи, коли людина бережливо ставилася до природи, то весняні повені — танення снігів і скресання криги — мали сталу межу. Це був кінець березня, себто на Олекси. Тому й називали його Теплим.

Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягшись у святкове, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначали, але більшість селян остерігались працювати — «аби не розгнівити весну». Виняток був лише для пасічників. Вони пам’ятали давнє прислів’я «На Теплого Олексу діставай вулики».

Кожен пасічник, хоч би якою була весна — ранньою чи пізньою, — вважав за обов’язок неодмінно винести з омшаників вулики. Робилося це з використанням численних молитв і заклинань, які переписувалися від руки.

Перед тим як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, «напучували» комах молитвою: «Нуте ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на пожиток!».

Крім пасічників, свято Олекси празнували й рибалки. Рано вранці вони йшли до річки і спостерігали, бо ж, як мовить прислів’я, «На Теплого Олекси  щука-риба лід хвостом розбиває». За повір’ям, ця хижа риба у цей час вельми квола, її можна впіймати голіруч. Але вважалося, «хто це зробить — тому весь рік не бачити улову», бо «хто не почитає святого Олексія, чоловіка Божого, тому риба на руку не піде».

Пошановували Теплого Олексу й мисливці. Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва ведмеді й ідуть шукати поживи. А найбільше хижаки полюбляють медові припаси: «Як вели ведмедя до меду, то вуха урвали, а як тягли від меду, то урвали й хвіст». Також вважалося, що на Олексія переселяються лисиці зі старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі й глухі — «ходять як у мареві: їм, бач, кури сняться». Тому мисливці сподівалися на легку здобич.