Interflora
interflora
Ваш помощник каждый день
Подпишитесь

Хоч як лютий не лютує, весна човен вже готує

Хоч як лютий не лютує, весна човен вже готує

У хліборобській Україні здавна шанували зиму. Бо великою мірою саме вона закладала майбутній урожай. Молилися, щоб вона була сніжною і не вельми морозною, щоб під пухкою  сніговою ковдрою добре було зимувати і деревині, і зелині, і дикій звірині, щоб у люті морози не вимерзло все живе і незахищене. А ще шанував зиму працьовитий люд за те, що мав перепочинок у тяжкій хліборобській роботі. Взимку ніби сама природа турбувалася про здоров’я і внутрішній стан людини, сприяючи цьому і впровадженням посту, і розговінням, підтримуючи бадьорість духу веселими обрядовими святами. Та якщо у січні, попри свята-гуляння, коли відпочивали всі, жінки ще мали доволі хатнього побутового клопоту (прибирання-готування), то лютий потурбувався про те, щоб перед початком нового землеробського сезону відпочила і жінка-господиня. Тому в лютому є народні празники, головними в святкуванні яких є саме жінки.

І ви, любі читачі, можливо, дізнаєтеся про своєрідну обрядовість у лютому багато нового, досі ще не знаного. Тож хай до вас озветься відлуння обрядово-історичної пам’яті наших пращурів.

В Україні празник Стрітення (15.02) особливо шанувався. Селяни намагалися не працювати, а стежити за погодою, бо «лютий до березня в гості приїжджає», щоб «на Стрітення зимі з весною зустрітися». Хто кого переборе, то такою, вважали, й буде погода до початку березня.

У народній уяві Зима — це стара баба в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, через дірки якої витикаються сріблясті пасма волосся. За плечима в неї теліпається зморшкувата напівпорожня торбина, а в руках — пощерблене горнятко, наповнене льодом. Вона (за такої уяви) на Стрітення виходить назустріч Літові (в деяких варіантах — Весні) — симпатичній юнці, у якої нова, помережана кольоровими узорами, сорочка та зелена плахта. В руках у дівчини — серп і жмут збіжжя. Перед тим, як розпочнеться двобій, між ними відбувається діалог:

- Боже, поможи тобі, Зимо! — звертається Літо.

- Дай, Боже, здоров’я! — відповідає Зима.

- Бач, Зимо, — дорікає Літо, — що я наробило і напрацювало, ти все поїла і попила!

У деяких місцевостях це свято мало й інші назви — Зимобор та Громниці. Щодо першої все зрозуміло, адже зима виборює свої права, а ось друга пов’язана з обрядом освячення свічок. Цього дня у храмах відбувається пишна служба, після якої святять воду й свічки.

У давнину кожен господар мав обов’язково приготувати власну «громничну» свічку й нести її на посвяту. Після повернення зі служби Божої запалював її — «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерев не побив». Цей обрядовий виріб лаштували на покуті. Літом під час грози, щоб блискавка не влучила в господарські або житлові споруди, селяни запалювали «громничну» як оберіг від лиха.

Крім того, такі свічки, за давнім християнським обрядом, давали в руки тим, хто помирав, і читали одхідну молитву. Це, на думку віруючих, значно полегшувало передсмертні муки й очищало людину від гріхотворних вчинків. Ними також обкурювали тих, хто постійно страхався, та од дитячого переляку.

Важливу роль у повсякденному житті відігравала й стрітенська вода. Вона мала такі самі властивості, що і йорданська. Селяни, йдучи до церкви, брали з собою нову невживану посудину, наповнювали свяченою водою й зберігали її протягом року. Вона вважалася цілющою.

Оскільки Стрітення чи Зимобор вважали періодом зустрічі Зими з Літом, то, відповідно, стежили й за погодою. Про це побутує чимало прикмет та прислів’їв:

Якщо на Стрітення півень нап’ється води, то хлібороб набереться біди.

Якщо на Стрітення півень нап’ється на порозі, то на Євдохи (14.03) віл напасеться на дорозі.

Як на Громницю день ясний, то буде льон прекрасний.

Як на Стрітення капає зі стріхи –  не найдеться з літа потіхи. Якщо на деревах іній – зародить добре гречка й бульба.

Якщо вранці випав сніг – на врожай ранніх хлібів, коли ж у полудень – зернові будуть середні, а якщо ввечері – недорід.

На Стрітення вертається птиця до гнізда, а хлібороб до плуга.

 

День святого мученика Власа припадає на 24 лютого.

Раніше пишно святкували при церквах святого Власа — відбувалася спеціальна служба, на яку парафіяни приносили продукти тваринного походження, зокрема масло, і складали біля ікон святого. Звідси й приказка: «У Власа й борода в маслі».

 Одна з легенд оповідає, що Влас жив у ІV столітті. Він постійно наглядав за лісовими звірами й бідними людьми, як це, до речі, робив і святий Миколай. Про шляхетне опікунство Власа розповідає така легенда. В однієї бідної вдови ненаситний вовк викрав останнього кабанця. Коли ж довідався про це святий заступник, то тут же розпорядився повернути крадене.

Літні люди подейкували, що Влас у цей день пильно наглядає за тваринами, й  тому чоловіки нагадували своїм жінкам:

Дивіться, молодиці, щоб завтра принесли раненько водиці з криниці!

Нею наповнювали пляшечки, вкидали туди шматочок воску зі страсної свічки і ставили на покуть, де вона мала перебувати три дні. В цей час Влас, начебто, освячував її. Потім частину води виливали в криницю, а рештою скроплювали тварин. Крім того, ті господарі, в яких було чимало худоби, замовляли молитву, після цього з іконою та святводою йшли до корівника, щоб благословити тварин.

На Херсонщині в цей день відзначали так званий «Бабський празник». Жінки не працювали; винятком було — намикати три мички клоччя, «щоб ними підкурювати корову й теля». Під обід молодиці йшли до шинку і «замочували корови, щоб були лагідними». Потім, повернувшись додому, днищами (пристрій, у який застромлюється гребінь) «били своїх чоловіків, щоб вони була ласкавими до дружин» та «щоб воли слухалися господаря».

Після Власа здебільшого вже наступав піст, а отже, й закінчувалися весілля. З цього приводу казали: «Оляся, на заміж не ласся». Крім того, з цим святом пов’язували й закінчення зими, про що мовиться в прислів’ях: «Прийшов Влас, з печі злазь» чи «Пролив Влас олії на дороги — пора зимі збирати ноги». Якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде.

Саме з цієї нагоди на Чернігівщині та в суміжних районах Київщини вважали, що «Власові морози» — останні потуги зимових холодів, бо «Святий Влас збиває ріг із зими».

Від Водохрещі починаються м’ясниці, які тягнуться до запусток (початок Великого посту). Залежно від того, коли випаде Великдень, вони можуть мати більшу чи меншу тривалість. Передостанній тиждень м’ясниць — «всеїдний», а наступний, тобто останній, тиждень м’ясниць (у цьому році — 20.02 – 26.02) мав кілька назв: Масляна, Сиропусний тиждень, Пущення, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний («переломний») понеділок, «широкий» четвер та «прощальна» чи «шуткова» неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку. Традиційно в цей час уже обмежували вживання м’ясних продуктів і надавали перевагу молочним, у такий спосіб поступово переходячи до Великого і суворого посту.

Основною обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживали з маслом чи сметаною; виготовляли також гречані млинці, приправлені смальцем. Від молочних продуктів (сирні вироби та масло), котрими найбільше частувалися в цей період, очевидно, й походить назва цього тижня. Популярними були й сколотини од масла. «Нехай буде, — казали в таких випадках, — і маслянка, аби щоранку!».

Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч брали в ньому участь і чоловіки, але вони мусили за це відборгувати грішми чи горілкою.

Жінки святкували Масляну впродовж усього тижня. Кожен день мав свій обряд, і господині готували відповідні йому страви.

Зранку в понеділок жінки, зібравшись гуртом, йшли до корчми й відзначали «початок Масної». Якщо «бабське товариство» навідували чоловіки, то їм тут чіпляли «колодку» (палицю, обмотану полотном); щоб зняти її, потрібно було відкупитися могоричем.

За народним звичаєм, господині повинні зустрітися в четвер і добре випити й погуляти. Вважалося, що від цього худоба буде здоровішою. А от прясти на цьому тижні категорично заборонялося, бо вважалося, що в цьому разі масло згіркне.

Дуже важливий етап святкування Масляної — частування тещі, яке відбувалося в п’ятницю. Гостювати приїжджала не тільки теща, але й інші родичі. Тещу слід пригощати добре, щоб «горло не всихало». Отримавши запрошення, теща заздалегідь повинна була принести в оселю до молодят усе необхідне для приготування млинців: сковороду, посуд, ложки, черпаки. А тесть мусив цього ж вечора прислати в дім молодих борошно, масло, олію та все інше, що необхідно для млинців. Нехтування цим важливим і дуже приємним для родичів звичаєм могло за старих часів обернутися образою тещі, зневагою від родичів та осудом усієї громади.

Останній день Масляної Прощена неділя (Сиропусна неділя). Це суто християнський обряд, за яким не можна постувати з гріхами на душі. Першими просили одне в одного пробачення священик і парафіяни одразу після вечірньої служби. Сусіди й родичі обходили оселі й просили прощення одне в одного. Дехто традиційно відвідував померлих родичів на кладовищі, прохаючи прощення всіх завданих образ. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося «помиритися з тими, хто на тому світі». Особливо богомільні люди намагалися не виходити на вулицю, не вживати горілки, а згадувати, скільки зароблено гріхів протягом життя.

За різноманітними забавами та обрядами й проминав останній день м’ясниць. Люди готувалися до найдовшого і найсуворішого з усіх постів — Великого, а тому казали: «Масляна, Масляна, яка ти мала, — якби ж тебе сім неділь, а посту одна».

Крім того, селяни в цей день прогнозували й погоду. Вважалося, яка Сиропусна неділя, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна.

 

Фото: © Gennady Marichev